05. Без нарікань і сумнівів

Без нарікань і сумнівів

По шляху до Володимира Чоса чомусь пригадалася давня мудрість про те, що відстань збільшує повагу. Зрозуміло, що йдеться про відстань оптимальну, з якої “видно велике”.

Володимира Григоровича ЧОСА поважають – за його доречність і дотепність, мужність і працелюбність, оптимізм і патріотизм, відкритість і готовність допомогти… Можна сміло продовжувати перелік його очевидних чеснот, приправляти їх заслуженими епітетами. Зупинюсь на його професійно тонкому відчутті міри, вмінні інколи навіть “підіграти” співрозмовнику, але завжди тримати дистанцію, не дозволяючи собі ні фамільярності, ні зверхності. Дистанцію, з якої видно йому, і з якої видно його. Саме таким він залишався в незвичній для себе ролі інтерв’юера.

– Я знаю чимало людей вартих не меншої поваги, ніж моя скромна персона, – доповів після нашого очного знайомства Володимир Чос. – Але розумію тебе, як колегу, який виконує редакційне завдання, якого треба підтримати, а не “кочевряжитись”.

– Почнімо з того, як відбувалося становлення журналіста Володимира Чоса. Які твої професійні принципи?

– У 1986 році помістив у тодішніх “Колгоспних ланах” декілька карикатур, а згодом мені запропонували зробити допис. З тих пір тісно і постійно співпрацюю з районною газетою. Своїми наставниками у цій справі вважаю Тамару Василівну Шаповал, Євгена Антоновича і Антоніну Іванівну Глущенків, Івана Петровича Дяглюка. Вже п’ять років, від часу створення обласної газети “Нова Доба”, працюю ще й її власним кореспондентом.

Які головні принципи моєї роботи? Вислухати, зрозуміти думку і відтворити її. Не підлещувати чи дорікати, а доносити інформацію об’єктивно і цікаво. Розглянути те чи інше проблемне питання, щоб воно не обростало чутками. Журналіст – посередник між подією і читачем, між політиком і виборцем, між державою і громадянином.

Якщо кореспондент нав’язує читачеві власну позицію, це вважається використанням службового становища. Потрібно знаходити причетних до даної теми, професіоналів і користатися їхніми коментарями.

– Відомо й про твою участь і в інших виданнях.

– Матеріали всеукраїнського рівня публікувалися в “Україні Молодій”. У 2000 році вийшла моя “Реальна власність” – збірка усмішок. Був співавтором збірок про Городищину, ініційованих головою районної ради Тетяною Миколаївною Горідько.

Мені подобається писати про людей, порівнювати їхні долі. Це духовно збагачує. Деякі з героїв моїх нарисів, такі як Володимир Сергійович Жарков, Ольга Микитівна Підгрушня, Анатолій Олексійович Іванченко та багато інших стали моїми добрими приятелями.

Компоную матеріали для другої своєї книги, але за газетярською текучкою на це обмаль часу. Щодня стараюсь готувати по 2-3 статті.

– Така інтенсивна робота передбачає особливий режим, застосування технічних засобів.

– Працюю з сьомої ранку до пізньої ночі, без вихідних. Основні засоби виробництва – телефон (у моєму діловому блокноті більше 400 “гарячих” номерів) і комп’ютер з електронною поштою та виходом в Інтернет. Диктофон майже не використовую, поки що покладаюсь на пам’ять.

Якщо є бажання займатися якоюсь справою, час завжди знаходиться. З іншого боку, брак часу мобілізує. Мені психологічно легше підготувати великий за обсягом матеріал в стислий термін, ніж маленьку публікацію “на коли-небудь”.

– Яким є коло твоїх інтересів “у вільний від роботи час”?

– Власне, головним моїм захопленням є саме робота, яка мені, що називається, в “кайф” і задовольняє основні потреби. Люблю досліджувати, дізнаватись новини і “розтрубити їх на весь світ”. Журналістика – то необмежений простір, політ.

Люблю слухати бардів, співану поезію. Де тексти розумні і люди розуміють, про що співають. Часто працюю під цю музику.

Шаную літературу – перечитав чимало класичної прози, поезії, фантастики. І коли читаю Чехова (Короленка, Біляєва, Жуля Верна і т.д.), то це повне зібрання творів. Цікавлюся теологією, а, значить, книгами на релігійну тематику. Кожному вікові відповідає своя література. Але я чомусь проминув те, що називають літературою для середнього і старшого шкільного віку. Від дитячих казок – відразу до серйозного дорослого чтива.

Захоплююсь вивченням історії України, Городищини, зокрема, краєзнавством. Ще недавно, до війни, тут був зовсім інший світ. (Того дня ми застали Володю за вивченням фотокопій “бойових листків”.) Не дає спокою історія Спасо-Преображенської церкви, зруйнованої в тридцяті роки. Допоміг отцю Миколаю в пошуках місця, де знаходився цей храм. Нині там встановлено пам’ятний хрест.

Тривалий час листувався з, на жаль, нині покійною Тетяною Володимирівною Симиренко. Вражений її патріотизмом. “Ви всі мої родичі, тільки тому, що живете на моїй рідній Україні”, – часто повторювала вона. Тому справа відродження родинної церкви Симиренків та створення у Млієві заповідника мені не чужа.

До мене часто звертаються люди. Просять проконсультувати, підказати, до кого звернутися з приводу того чи іншого питання, порушити якусь злободенну тему. Інколи людина телефонує, щоб просто виговоритись.

Завжди радий, коли вдається допомогти…

Наостанок ще одне важливе знакове спостереження, якщо хочете – парадокс. Володимир Григорович – чи не єдиний з моїх знайомих, хто зовсім не нарікає на владу чи на долю. Хоч саме йому було вготовано неабиякі випробовування. І він їх долає. У цьому його сила.

Діловий блокнот мого співрозмовника починається словами із Біблії: “Робіть усе без нарікання і сумнівів”.

Рішенням колегії Городищенської районної державної адміністрації та Президії Городищенської районної ради В.Г.Чос відзначений премією ім.С.С.Гулака-Артемовського за активну громадську і журналістську діяльність, особисту мужність і глибокий патріотизм. Коли матеріал готувався до друку, стало відомо, що він став переможцем Всеукраїнської акції “Зорі надії” за актуалізацію і висвітлення проблем у ЗМІ. Отже, рік завершився вдало. Побажаймо ж Володимиру Чосу подальших творчих удач.

Олег ПОКАСЬ.

Газета “Вісник Городищини”, 31 грудня 2003 року.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Новини Городищини