03. Письменник живе в Городищі

Письменник живе в Городищі

Споконвіку Городищина славилася своїми талановитими людьми. На цій благодатній землі зростали майбутні науковці і художники, композитори й високого рівня спортсмени. Та найщедріша вона на майстрів художнього слова – письменників. Тихі води Вільшанки, буйнотраві луки та зеленолисті ліси завжди творчо надихали поетів та прозаїків, нашіптували їм чарівні рядки високого слова, які, в свою чергу, спліталися у вірші, оповідання, п’єси, гуртувалися у книги.

І ось нещодавно ще на одну перлину українського слова стало більше на землі городищенській. Першу свою збірку усмішок під назвою “Реальна власність” видав Володимир Григорович Чос. У анотації зазначено: тонкий гумор, сатира, сарказм висвітлює навколишнє життя і спонукає читача до роздумів. Книжка вмістила 34 чудових усмішки, які справді спонукають не лише посміхатися, а й досить серйозно замислитися над тим, що нас оточує і як його сприймати чи оцінювати. Гумор в усмішках, і це важливо, не штучний, а простий, народний, отож зрозумілий та доступний і старому, і малому.

Так, незвичайний, рідкісний на сьогодні жанр обрав добродій Володимир, адже усмішки зараз не в моді. Ні, читач таке неабияк полюбляє, а от письменники – чи то через економічні негаразди, чи ще з якихось інших причин, частіше звертаються до “серйозних” жанрів та тем. Забуваючи при тому, що саме гумор і сатира найефективніший засіб викорінення будь-якого суспільного зла. І все ж, ближче до “тіла”, а, отже, про самого автора.

Хто ж той Володимир Чос? Ні, доцільніше буде поставити запитання так: чи знайдуться ще такі люди у місті, у районі, а то й в області, які не чули це прізвище?.. Навряд чи. Адже за десяток останніх літ воно стало просто таки легендарним. Перш за все ним багаті газетні шпальти, адже перед тим, як збірка побачила світ, більшість усмішок було надруковано у “Сільських вістях”, “Черкаському кур’єрі”, газеті “Село і люди”, “Новій добі”… І все ж першим східцем на шляху до визнання (що нам особливо приємно), звісно, став рідний (принаймні так його називає сам автор) “Вісник Городищини”. Адже саме його сторінки засвідчили становлення Володимира Чоса від перших спроб пера до теперішніх досконалих, відшліфованих творів. Хоч починалося все з… карикатур.

Малювати подобалося Володі з дитинства. Через хворобу, яка зробила його неходячим, хлопчик шукав заняття по силі. Найбільше любив малювати карикатури. Гортав сторінки “Перця”, сміявся над сатиричними малюнками “Сільських вістей”. У районці також щосуботи друкували гумористичну сторінку, частими гостями якої були карикатури Володимира Стадника, Бориса Сироти. Хлопчина бачив, що його роботи нічим не поступаються майстрам районного рівня, але посилати свої малюнки в редакцію не наважувався. Проте мамі, Галині Петрівні, хотілося, щоб син знайшов для себе ту віддушину, яка зветься сенсом життя. Отже, взявши блокнот з малюнками, вирішила запропонувати газеті. Тодішній редактор Катерина Трохимівна Матвійко, побачивши доробок юного обдарування, запевнила, що його місце саме на сторінках “Колгоспних ланів”. Відтоді Володині малюнки дуже й дуже часто смішили наших читачів. Між іншим, і до сліз. І так, може, було б і досі, коли б кардинально не змінилося наше життя, а з ним і наша газета. З повальним обезціненням карбованця, чомусь так трапилося, що зовсім обезцінилися гумор і сатира. Газета почала виходити не тричі, як то було раніше, а тільки два рази на тиждень, безвісти зникла рубрика “Веселе перо художника”. Юний автор карикатур сприйняв цей факт досить болісно, адже, крім цікавого заняття, його позбавили того символічно невеликого, але такого потрібного в його ситуації, гонорару. Оті двадцять-тридцять карбованців, перші зароблені власноруч гроші, були устократ дорожчі навіть тих, які випадає заробити нині.

Юнак почав шукати собі інше захоплення, але обов’язково пов’язане з творчістю. Будучи постійним читачем районки, він захоплювався умінням кореспондентів творити художнє слово, влучно висловлюватися на газетних шпальтах. Хотілося спробувати й самому, та не наважувався, недооцінюючи власні літературні здібності. І все ж… Першою усмішкою був “Репортаж із сільського стадіону”. Відіслав у редакцію районки і…

– Моя писанина, – з посмішкою розповідає Володя, – потрапила в руки кореспондента… Це зараз я знаю, що таке рецензія, журналістська правка, а тоді ще… Кореспондент розібрав мій допис по деталях, сорок хвилин навчав, як краще було б написати той чи інший абзац. Слухаючи усе те, за голову брався від сорому, думав, куди я, нездара, поткнувся? А лекцію свою журналіст закінчив словами: “Загалом, Володю, добре, продовжуйте в тому ж дусі!”. А через тиждень перший мій твір читали кілька тисяч передплатників газети, усвідомлювати це було дуже приємно…

Відтак, усмішка за усмішкою, і назбирався у Володі чималий літературний доробок. Окрім гумористичних творів почав захоплюватися й написанням історичних матеріалів. А два роки тому він вирішив зайнятися журналістикою “всерйоз”. Крім того, що був постійним дописувачем “Вісника Городищини”, став штатним кореспондентом “Нової доби”.

– У літературних колах, – продовжує свою розповідь Володимир, – вже довгі десятиліття точаться суперечки: як впливає журналістика на красне письменство? Ті акули пера, які віршів, оповідань, повістей, романів не пишуть (та не дуже й читають) переконані, що негативно. Мовляв, коли весь робочий день мусиш писати про буряки, погані дороги, холод у квартирах та сміття під вікнами, перестаєш відчувати смак до ліричного слова. Тут і муза являється вже не в образі грайливої юнки з арфою, а приходить дебела тітка в оранжевому жилеті з іржавим льодорубом в мозолистих руках. Що така пані романтичне нашепче?

Як бачите, і тут добродій Чос не може без жартів.

Задумом видати свою книжку Володя загорівся недавно. Але якщо півтора десятиліття тому це було відносно просто, а автора чекало б не тільки визнання, а й гонорар, то сьогодні публікуватися – дороге задоволення. Довелося шукати спонсорів. Збирав буквально по крихті: допомогли і директори підприємств, і підприємці. Звернувся і до голови Городищенської райдержадміністрації О.М.Ганжі, в якого знайшов і розуміння, і підтримку.

Володя зізнається, що взявши в руки перший примірник, не повірив, що то витвір його рук. Художнє оформлення (постарався майстер пензля Ігор Князєв), поліграфічний друк перевершили будь-які авторські сподівання.

Кому ж завдячує своїм успіхом новоспечений прозаїк гумористичного жанру? Звісно, у першу чергу, своїм батькам. Татові, Григорію Антоновичу, за веселу, невгамовну вдачу, яка ще в більшому об’ємі передалася у спадок Володі, та мамі, Галині Петрівні, яка доклала максимум зусиль, аби син знайшов себе як на літературній, так і на газетярській ниві.

Ну що ж, як мовиться, роботу зроблено. Книжку видано і вона знаходить дедалі більше своїх читачів, а автор – прихильників своєї творчості. Здається, можна було б і перепочити. Та де там!.. Володя вже розмірковує, як видати другу, на цей раз історичної тематики, книгу. Матеріал давно готовий – “Історія християнства в Україні”. Будемо сподіватися, що завдяки підтримці небайдужих людей і вона невдовзі побачить світ.

Кожна людина – це Особистість, яку Бог створив як картину – шедевр, єдину в своєму роді. І кожного Творець випробовує по-різному. Людина визначається не тим, стоїть вона чи сидить, а тим, яка вона особистість і які її вчинки. Володя Чос – це особистість. Він – письменник.

Я.ПРОКОПЕНКО.

Газета “Вісник Городищини”, 30 грудня 2000 року.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Новини Городищини