Сількор відмовився оспівувати колгоспний «рай» через страхіття голодомору

голодомор

Відколи у результаті Жовтневого перевороту 1917 року над однією шостою частиною земної кулі запанував комуністичний режим, очі простого народу не просихали від сліз. Особливо пильно червонозоряний погляд слідкував за Україною, за її квітучими землями, совісними і працьовитими людьми, над якими й заходилися проводили найлютіші експерименти…

Ідеологія злочину

Як по великому рахунку, то трударям завжди було байдуже, хто там воссідає на троні. Вони покладалися на власні роботящі руки та прекрасну родючу землю, яка їх ніколи не підводила. Отож після того, як відкотилися революційні грабунки та експропріації громадянської війни, люди сподівалися лише на одне – ну може хоч тепер, нарешті, дадуть якийсь спокій! Але ні. Нові хазяї життя микитили зовсім протилежне. Інструкції їхнього вождя Ульянова-Леніна чітко говорили, що ніякого миру не буде! Адже «Именно после свержения буржуазии классовая борьба принимает самые резкие формы» (Зібрання творів, т.38, с.351). «Уничтожение классов, – дело долгой, трудной и упорной классовой борьбы, которая после свержения власти капитала, после разрушения буржуазного государства, после установления диктатуры пролетариата не исчезает, а только меняет формы, становясь во многих отношениях ещё ожесточёнее» (т.38, с.386 – 387). «Диктатура пролетариата означает не прекращение классовой борьбы, а продолжение её в новой форме и новыми орудиями» (т.44, с.10)… І тим «новим орудієм» стала доти небачена в світі колективізація.

голодомор

Цей пам’ятник зробив 72-річний Олексій Коваленко з с. Вікторівка Маньківського району. Він зібрав усі жорна з дворів, в яких люди померли під час Голодомору 1932-1933 років. Начальство не дозволило поставити пам’ятник в селі, тому ця людина встановила його у себе на городі. До пам’ятника ніколи не заростала стежина і завжди лежать живі квіти.

Людей силою позаганяти у колгоспи. Там обов’язки були чітко розмежовані: колгоспники мали право на працю, а керівництво – право на прибутки. Хто не погоджувався з такою «справедливістю» – оголошувався ворогом народу і висилався, як тоді казали «за межі України». Далі заходилися розкуркулювати уже й тих селян, що ледве зводили кінці з кінцями.

«Хата боком, клуня боком,

Ще й кобила з одним оком,

А на хаті один куль,

І то кажуть, що куркуль», – говорили люди між собою пошепки. Так, пошепки, бо шпигуни та стукачі нашорошували свої волохаті вуха, аби не пропустити жодного слова невдоволення та донести про те «кому слід»…

«Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем»

У той час вище радянське керівництво надумало здивувати світ – довести, що соціалістична форма господарювання найпрогресивніша. Але вождям і на думку не спадало, щоб створити людям кращі умови праці, збільшити оплату за труд. Натомість, ніби з дірявого мішка, посипалися постанови, накази, щоб чим побільше хліба відправлялося за кордон! Нехай, мовляв, буржуї дивуються, які ми багаті! Та де ж такий достаток узяти? А дуже просто. Повитрушували усе з колгоспних комор, як податок, майже все забрали у людей з городів. Проте і цього було мало! Тоді взялися активісти нишпорити по хатах і відбирати у нещасних селян останнє – жменю квасолі, вузлик проса… Награбоване безкінечними ешелонами текло за кордон. На кожному мішку стояв хвацький напис: «Излишки УССР».

Такого ще не бачив світ. Люди від зорі до зорі працювали, але не могли скористатися плодами рук своїх. Блукали зголоднілі та змарнілі по стерні, вишукуючи, чи не згубився там якийсь колосочок… Але щоб людина і ту крихту не змогла вкинути до рота, 7 серпня 1932 року Сталін видав закон прозваний в народі «законом про п’ять колосків». За ним, голодних дітей, яких ловили за збиранням колосочків засуджували до десяти років ув’язнення, дорослих могли й розстріляти.

Сторінками пекучої памяті

Серед населення зростало невдоволення. «Нема хліба, нема моні – заплескали у долоні» – говорили один одному. Але що міг вдіяти такий наївний «протест» проти пекельної червоної мітли? На завжди благодатній Україні почався голод. Найстрашніше, найнещадніше лихо, яке коли-небудь спіткало український народ. Голод навіть гірший від війни, адже ще біблійний пророк Ієремія говорив, що померлі від меча щасливіші за тих, хто помирає від голоду…

голодомор

Хрест пам’яті жертв Голодомору, встановленй зусиллями громади у 1993 році на цвинтарі у Городищі.

Гортаю зошит пам’яті, що зберігає людські спогади про той страшний голодомор. Кожна розповідь, ніби рана, яка щемить і через десятки років. Не стерли їх ні війна, ані повоєнні нестатки… Наведу кілька цитат із спогадів жителів Городищенського району:

«Тоді ходили по дворах уповноважені і забирали зерно. Металевими штирями протикали землю, думали, що там щось заховане. У нас забрали все із скрині, забрали й кожух, що висів на кілочку»…

«От зараз хоч і кажемо, що важко жити, але щось-таки маємо. А в голодовку не було нічого. Отак пусто, та й усе»…

«Тоді мама відкривали двері знадвору в сіни і туди залітали горобці. В людському житлі пташки хотіли знайти якусь поживу, бо навіть їм було голодно. Мама ловили тих горобців і ми їх їли. А що з них наїдку?»…

«Одна жінка принесла сусідському дідусеві котлетку з макухи. Дідусь вже тільки лежав слабий від голоду. Але з’їсти «котлетку» не встиг, бо в хату зайшли комсомольські активісти. Дідусь заховав котлетку в подушку. Але комсомольці помітили, роздерли подушку і силою відібрали той нещасний шматочок макухи. У дідуся розірвалося серце. А комсомольці тут же сіли за стіл обідати. Дістали із своєї торби пляшку горілки і білу хлібину”…

«Від голоду люди дуже пухли. Деякі чоловіки так розпухали, що не могли одягнути штани, а тому підв’язувалися ряднинами. Обіпершись на ломаку ледве дибала така людина шляхом, доки падала мертвою»…

«У нашому селі був один чоловік, ну справжнісінький богатир. Він навіть коли йшов на косовицю, то косу не клепав – і так справлявся. А раз хлопці вирішили над ним пожартувати – наклепали косу. То він так нею розмахнувся, що навколо себе обернувся тричі… В голодовку він помер одним із перших»…

«Раз до нашої хати прийшла якась немісцева жінка з дитиною, попросилася заночувати. У хату побоялися пускати, бо різні люди тоді ходили, то розмістили у піддашку. А та жінка вночі відрізала від своєї дитини шматки і їла. Але на ранок померла і вона. Батько витягнув їх на двір. Хоронити нівкого не було сили, отож їх клювали ворони»…

«Той, хто звозив до ями померлих, бувало забирав з хат й іще живих. «А що, – казав, – я такий слабий, та буду і завтра сюди їхати? Себе і коня мучити?» Так живих скидав до ями разом з мертвими. Дехто зумів вилізти і жив ще потім довго»…

«Голодних, обезсилених людей гнали на роботу в колгосп. Часто людина падала, зуби були зціплені передсмертною судомою. Тоді хтось із дужчих чоловіків розчіплював ножем зуби і в рот вливали трохи молока (його цінили, як ліки). Тоді людина опритомнювала. Багато хто жив і після війни»…

«Просимо прихильності Вашої Милості»

І над усім цим лихом істерично-бадьоро виспівував-волав репродуктор, отой безвідмовний одурманювач: «Таваріщь Ворошілов, наш красний офіцер, сумєєм кровь проліть за есесер!”.  А ще до самої півночі патякав, як партія не спить та дбає про народ.

Ніби гіпноз діяло те на багатьох. Отож думалося, що це беззаконня лише «перегиби на місцях» і коли партійні боги дізнаються правду, то наведуть порядок. Овеча натура! Не відали нещасні, що саме ті царі-товариші й були головними катами, ідеологами та натхненниками нелюдського терору. Існує свідчення, що хтось із наближених до Сталіна якось наважився зауважити, що в Україні люди голодують, помирають. На що тиран усіх часів і народів із зоологічною ненавистю відрізав: «пускай дохнут сволочі!».

Та не знали того знедолені. От і писали листи до Молотова, Постишева, Петровського… Процитую одну таку скаргу від жителя Уманської округи Гната Степановича Базаля, датовану 20 квітня 1932 року: «Рік тому мене сільська комісія по власним рахункам випихнула з хати, забрала в мене власне господарство, що складалося з однієї корови й коняки, якою я обробляв землю, а корова годувала всю сім’ю… Більше ніякого майна, як рухомого так і нерухомого не мав, сторонніми заробітками чи комерціями не займався, так як був бідного стану, до революції землі зовсім не мав. А в революцію наділила мене земельна громада землею трьома десятинами і став я будувати хату. Не встиг звести і прожив з рік, як мене по злобі самі ледачі люди, які звикли за революцію грабувати народ, які грабунками не підняли держави, а розорили її, вигнали з хати… Тепер вся земля стоїть необсіяною, бо сільська влада хліб весь забрала до фунта і ми гинемо з голоду. Народ падає від голоду, як солома. Коні гинули, то як коняка здохла, то за тою падаллю з’явилося людей душ 50 і давили один одного, щоб захопити хоч шматок дохлої конини. А де ж Верховна наша Влада, що не змилується над нещасним народом і не дасть нам якогось помилування?.. Так наша Радянська влада збирається по душ десять в хати і обдирає нас до голої сорочки, і жалітися нікуди. Я думаю, що Верховна влада зовсім не знає, що чинять сільські влади і вже не знаходжу іншого виходу і змушений просити захисту і прихильності у Вашої Милості, так як гину від голоду і холоду, і тиняюсь попід тином з своєю сім’єю під відкритим небом. А тому прошу Голову Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету т.Петровського розглянути мою скаргу і по розгляду її зробити розпорядження допустити мене з сім’єю ввійти в мою власну хату і повернути мені забрату у мене корову і коняку та, якщо можливо, вислати комісію із Центру для огляду скільки загинуло худоби і скільки пустує необсіяної землі, так як народ після пограбування не має чим сіяти – на одній лише Уманщині загинуло тисячі мільйонів капіталу від того, що необсіяна земля, а винних притягнути до відповідальності.

Про це прошу повідомити своєю Резолюцією безпосередньо через Торговицьке поштове відділення, так як все приховується від нас сільською владою»…

Сількор Гельмязівської районної газети «Колгоспне село» (прізвище невідоме) відповідаючи редакції чому він не подає нових дописів, повідомляв: «Я колгоспник, працюю на полі, збираю хліб, роблю благо життя для когось, а сам не їм хліба… Оця каторжна праця колгоспника, мізерний угроблювальний пайок за цю працю, а особливо коли на власній шкурі це переносиш, відбиває усяку охоту писати про хлібоздачу, збирання, молотьбу, коли бачиш, що люди працюють, як воли, а над ними знущаються… Робити хліб та не їсти його – це гальмо, гальмо, яке затримує не тільки збирання й молотьбу, а хлібоздачу.

Друга причина, коли весною в нашому селі загинуло біля тисячі душ голодною смертю, бути свідком такої несправедливості до мас селянства, як колгоспного, так і не колгоспного, коли я особисто чуть не зробився жертвою голоду, працюючи в колгоспі. Така шана колгоспних мас відбиває всяку охоту писати про щоб то не було, бо коли почуваєш себе так, що сьогодні працюєш і виробляєш блага життя, а через місяць, коли скінчиш роботу треба буде умирать від голоду, то тут не до писання. Такий настрій серед маси колгоспників…» (лист датований 27 серпня 1933 року).

Злочин без строку давності

У повоєнні роки ті, хто вцілів наперекір усім лихоліттям, переповідали жахливу правду штучно влаштованого голодомору дітям та онукам. Але завжди крадькома, бо і стіни мали вуха. Так що вся людська непокора зводилася лише до тихцем переказаного анекдоту чи до гнівної промови за чаркою гіркої…

А українці США 1988 року провели Міжнародний трибунал, на якому страшну правду голодомору розповіли усьому цивілізованому людству. Найпередовіші юристи світу (ті, що зарекомендували себе на Нюрнберзькому процесі над фашизмом) визнали голодомор 1932-1933 років актом цілеспрямованого геноциду, що проводила комуністична влада проти українського народу. На тому ж процесі людиноненависницький режим був навіки засуджений, а їхній злочин визнаний таким, що не має строку давності…

голодомор

Пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій встановили у с. Журавка Городищенського району, 2012 рік.

Відомо, що під час Другої світової війни загинуло 7 мільйонів українців. А скільки людей загинуло від голоду в той чорний і проклятий рік? Одні дослідники вказують на 6 мільйонів жертв, інші говорять, що 10, треті – 15… Точно встановити неможливо, бо статистика не велася і навіть місцезнаходження багатьох масових поховань невідоме…

Минають дні, роки, десятиліття. Спливає час і, ніби за водою, зникають згадки про минуле. Та не минає, не вщухає біль про ту страшну трагедію голодомору. Болить душа, ятриться, ніби незагоєна рана від спомину про те найбільше всенародне лихо, що так безжально лютою косою під корінь знищило мільйони неповинних. З тих пір минуло 79 років. Та дзвін пам’яті лунатиме допоки ми лишатимемось людьми.

Володимир ЧОС, член НСЖУ,

Черкащина.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *