Коли мене потягнуть на арену…

А затишок співає, мов сирена.

Не треба воску, я не Одіссей.

Вже леви ждуть, і жде мене арена.

Життя, мабуть, – це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.

Цей спорт одвічний винайшли не ми.

Тут головне – дивитись в очі звіру

і просто – залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,

коли на мене звіра нацькують,

о, я впізнаю ту непроторенну

глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.

Дивлюся я в кривавий ваш туман.

Своїм катам і в мить свою останню

скажу, як той найперший з християн:

– Мене спалить у вас немає змоги.

Вогонь холодний, він уже погас.

І ваші леви лижуть мені ноги.

І ваші слуги насміялись з вас.

Ліна Костенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *