На Черкащині є люди, які відродження Симиренківської родинної церкви і музею вважають для себе справою честі

церква

Певну читацьку зацікавленість викликала публікація “Рятуючись від політичних репресій, сім’я Симиренків виїхала за кордон. Але навіть у Канаді нащадки видатного роду турбуються про Черкащину” (Див. “Нова Доба” від 25 грудня 2001 року). Приємно, що людей хвилюють не лише щоденні клопоти, а й вічні питання духовності, збереження історичної спадщини.
«Це був рай на землі»
Номер мого телефону розшукав Анатолій Омельянович Надточій із Черкас – голова обласного відділення всеукраїнського благодійного Фонду відродження пам’яток архітектури ім.Олеся Гончара. Його емоційний монолог наведу повністю:
– Із захопленням прочитав газетну публікацію і хочу висловити свою думку. Років із 60 тому я уперше побував у Млієві, в садстанції, куди мене привіз тато – Омельян Карпович Надточій, головний бджоляр Шевченкового краю. Тоді для мене, підлітка, після гамірливої столиці, це був справжній рай на землі. Скрізь зелень, квіти. Усе красиве, доглянуте… Музей родини Симиренків привітно вітав безліч відвідувачів, серед яких були визначні академіки, державні діячі, пізніше космонавти і навіть мати Юрія Гагаріна. Приємний спогад про відвідини Млієва зігрівав мою душу протягом багатьох років…
Удруге я відвідав Мліїв нещодавно. Яке гірке розчарування відчуло моє серце! Музей потребує негайної капітальної реконструкції, інакше можна назавжди втратити цінні експонати.
Єдине, що запалило іскорку надії – існування громади Української православної церкви Київського патріархату, яка вже 2 роки тут діє. Богослужіння проводяться у приміщенні клубу, який колись був родинною церквою сім’ї Симиренків. Поки що служиться тільки у прибудові. Але люди сподіваються і домагаються щоб церква відродилася в усій своїй первозданній красі.
На мою думку, збереження усього існуючого та відновлення втраченого, що стосується життя і діяльності видатних земляків, повинно стати для нас справою честі! Це наш синівський обов’язок.
“Чи дочекаємося ми?”
Надійшов також лист із Млієва від Ніни Родіонівни Ласкавої. “Ми вдячні “Новій Добі” і особисто кореспонденту Володимиру Чосу за таку хорошу сторінку присвячену пам’яті нашої незабутньої землячки Тетяни Володимирівни Симиренко, – пише читачка. – Живучи в Канаді, пані Тетяна завжди душею була з Млієвом. Їй боліло, що у церкві, збудованій на кошти її сім’ї, до цього часу знаходиться клуб.
Ще 24 липня 1924 року (протокол №9) була розпущена релігійна община, а храм переданий на культосвітні потреби району (архівна довідка №153/07-06). А навколо церкви знаходився родинний цвинтар. Було 19 могил. І живі ще свідки, які бачили, як скидали дзвони і хрест із церкви, як били вікна, палили ікони, хоругви… Пам’ятають люди, як загнавши техніку, розрівняли могили і збоку добудували фойє клубу, щоб веселитися на кістках знаменитих на весь світ земляків.
Боліла, волала про допомогу душа нині вже покійної Тетяни Симиренко. Друзям в садстанцію, звертаючись до громади Симиренківської церкви, вона писала: “…досі в Симиренківській церкві клуб, а на заораному цвинтарі теж п’ють і гуляють… це ж бо 10-й рік державності. Такого варварства, як у Млієві, мабуть ніде немає…” (лист від 20.03.2001 року).
Ще у 1998-му, 2000-му, 2001-му роках зверталася вона і церковна громада з проханням віддати релігійній общині УПЦ КП приміщення родинної Симиренківської церкви і поставити пам’ятний хрест на знищеному кладовищі. Це питання не вирішене  і до цього часу.
Тетяна Симиренко пішла на той світ з біллю в серці і неспокоєм у душі. Вона так і не дочекалася відновлення історичної справедливості, а чи дочекаємося ми?».
«Я усе добре пам’ятаю”
Ці небайдужі відгуки підштовхнули до подальших пошуків свідків давніх подій. Мені пощастило віднайти двох старожилів, які добре пам’ятають давні події пов’язані із Симиренківською церквою.
Ось розповідь Данила Федоровича Педоренка, 1921 року народження. Дід Данило хоч має вже багато літ, намагається бути корисним людям – нині він дзвонар Симиренківської церкви.
– Раніше Симиренківська церква була дуже багатою, – пригадує Данило Федорович. – На вікнах були різнокольорові шибки: червоні, зелені, сині, жовті… Висіла велика кришталева триярусна люстра.
У 20-х роках церкву почали закривати. Але люди узяли храм у облогу. Три доби день і ніч чергували довкола церкви, захищаючи її. Тоді керівники заманили людей у садстанцію під явір (де були лавочки і столик), ніби для того щоб спокійно розібратися у цьому питанні. А люди тоді ще вірили іншим (не так, як зараз), а тому пішли. Тим часом дзвони зрізали і скинули із дзвіниці. Люди почули, як гупнуло, прибігли, але було запізно. Кришталеву люстру активісти теж розбили і на підлозі валялося багато дрібних уламків. То ми, хлопчаки, забігли і набрали повні кишені тих скелець, щоб дивитися потім, як виблискуватимуть вони на сонці різноколірними барвами.
Хто був священиком я не знаю. А дяк жив від нас через хату. Пам’ятаю, що прозивали його “Волинець”, бо приїхав із Волині. Дружину його звали Оляна. Мали дітей: двох дівчат і хлопчика. Під час голодомору 1933 року вся їхня сім’я померла. У церкві ж зробили склад для зерна, а пізніше влаштували клуб…
З дитинства мешкає поряд із церквою бабця Анюта Колісник, а тому уся історія відбувалася на її очах:
– Пам’ятаю, як руйнували церкву, як якийсь дядько чоботом збивав хрест… Цвинтар біля Симиренківської церкви був огорожений. Було багато надмогильних пам’ятників. Усі із білого мармуру. Одні зроблені, ніби жінка з дитиною на руках, інші у вигляді чоловіка на повен зріст. Поховані були різні великі люди.
цвинтар

«Працюємо, ніби у апостольські часи»
Оскільки усі дороги ведуть до храму, продовжую розмову із настоятелем православної громади Млієва отцем Іваном Осейком.
– Незважаючи на різноманітні труднощі я щасливий, що несу своє служіння у Млієві, – говорить молодий священик. – Радий, що можу докласти частинку і своєї праці до відрождення храму. Відбудова кожного дому Божого є справою надзвичайно почесною. А повернення до життя церкви, яка має таку давню і славну історію – додає ще більше відповідальності.
Нині богослужіння ми проводимо спираючись на рішення виконкому сільської ради від 13 грудня 2000 року за №98. У документі говориться: «Надати у користування громаді Української православної Свято-Троїцької церкви с.Мліїв одну кімнату в приміщенні будинку культури безоплатно (кабінет оркестру)». Але зазначається, що «перебудовувати, добудовувати до переданої кімнати інших будівель і споруд без попереднього погодження з виконкомом Мліївської сільської ради забороняється». Це, звичайно, стримує нас від активних пошуків спонсорів, здатних допомогти відреставрувати храм, щоб засяяв він в усій своїй первозданній величі й красі.
Тому ми домагаємося, щоб усе приміщення клубу повернули нашій релігійній громаді. То не забаганка кількох осіб, як, можливо, декому уявляється. Це потрібно для відновлення історичної правди. Навіщо говорити про церкву у минулому часі, якщо можна зробити так, щоб вона діяла сьогодні! Нехай навіть десятиліття тому були назавжди втрачені усі церковні коштовності, але ж не золотом і сріблом багаті храми, а щирістю своїх прихожан.
Про правомірність наших вимог свідчить постанова Кабінету міністрів, розпорядження Городищенської райдержадміністрації про передачу приміщення клубу релігійній громаді. Але, на привеликий жаль, практично питання і досі не вирішене – ми квартиранти у власному домі.
А подвійне використання приміщення вельми проблематичне. Уявіть собі – під час церковної служби у таїнство богослужіння вриваються гучні музичні ритми, бо у клубі розпочали якісь заняття з аеробіки! Доводиться попередньо домовлятися, щоб не заважали. Правлю службу і поглядаю на годинник – чи маємо ще трішки часу. А неможливо наперед передбачити, скільки точно триватиме служба. Люди бажають сповідуватися, розкривають своє найпотаємніше, а різка музика дуже недоречна.
Ми маємо нові хоругви та усе інше, що потрібне для повноцінної служби Божої. Також відкрили банківський рахунок, виготовили печатку. Поширюємо між людьми друковані уроки недільної школи. Дякуємо садінституту за посильну підтримку…
Турбуватися маємо не лише про живих, а і про тих, що відійшли у вічність. Нещодавно освятили місце під новий цвинтар, встановили хрест.

клуб

Бездуховність, зневіра є моральним Чорнобилем, що випалює людські душі. А десятиліття безвір’я і так зробили свою спустошливу справу. Один чоловік навіть прямо сказав: «Навіщо нам церква? У цьому клубі танцювали мої батьки, танцював я, тепер бігають танцювати мої діти». Страшно слухати таке. Отож мені доводиться, ніби у древні апостольські часи, першим нести людям благу звістку про спасіння, про необхідність покаяння. Поговориш з людиною, як пастир, поясниш головне завдання Церкви Христової, і бачиш, як у спогадах спливають давні розповіді старших про колишню велич Симиренківського храму, а десь у глибині душі пробуджується потреба віри. Тобто, незважаючи на числені проблеми, наша церква продовжує виконувати свою головну роль: служити Всевишньому, бути оточуючим зразком чистоти і святості.
“Потрібна державна програма!”
Власне бачення вирішення ситуації має начальник відділу культури Городищенської райдержадміністрації Микола Петрович Ковальчук:
– У кінці ХІХ-го – на початку ХХ-го століть Мліїв був справжнім культурним осередком України. Тут гуртувалися кращі представники тогочасної національної еліти. За короткий час Симиренки перетворили глухий хутір на розвинуте містечко із потужньою промисловістю, садами, навчальними й лікувальними закладами, театром, церквою…
Але уся мліївська розкіш щезла відразу, як нестало Симиренків. Сьогодні навіть важко знайти місце, де була цукроварня, технічні майстерні… Те, що бачимо нині, уціліло виключно стараннями ентузіастів. Музей Симиренків і сьогодні діє, проводяться повноцінні екскурсії. Тягнемо до музею природній газ. Але коштів катастрофічно невистачає. Можливості районного бюджету надзвичайно скромні. Дуже багатих меценатів у районі немає…
На жаль, сьогоднішні великі підприємці, банкіри, впливові політики, депутати, урядовці або навіть так звані олігархи не навідуються у Мліїв, не цікавляться його відродженням. Вважаю, що керівники багаточислених фондів, благодійних або культурологічних організацій, які насправді переймаються духовним відродженням, повинні теж звернути свою увагу на Мліїв, що своїм історичним значенням аж ніяк не поступається усім іншим відомим містам України.
2005 року українці усього світу відзначатимуть 150-річчя від дня народження Левка Симиренка і 114-річчя Володимира Симиренка. Готуючись до видатних дат, 7 лютого цього року Верховна Рада України прийняла постанову за №3067-3 про вшанування пам’яті видатних українських садівничих. Постанова доручає Кабміну протягом місяця розробити програму заходів, зокрема і по підтримці меморіального музею Симиренків у Млієві.
Але окремими постановими це питання не вирішити – потрібна державна програма. Музей треба реконструювати, клуб перенести у інше місце, а приміщення колишньої церкви повернути віруючим!
Уже 3 роки я оббиваю пороги високих інстанцій з проектом створення у Млієві Національного історичного заповідника “Родина Симиренків”. Адже Симиренки є знаковими постатями не тільки в економіці, а й духовному житті України. Створення Національного історичного заповідника засвідчить наше ставлення не лише до історії та сучасності, а і до майбутнього.
Філарет

Звернення громадськості
Не залишилися байдужими до питання збереження архітектурних пам’яток, які мають історичну та духовну цінність і деякі громадські організації Городищенського району, які без вагань підписали спільне звернення:
Українці!
Ми звертаємося до Вас! Де б не були Ви – на землі своїх предків, за ближніми кордонами або за далеким океаном – почуйте наш голос.
У золоті сторінки національної та світової культури навічно вписані славетні імена наших земляків – Симиренків, Хропалів, Яхненків. Свого часу вони створили у маленькому селі Млієві, що на Черкащині, найкраще у Європі цукрове виробництво, виготовили перші на Дніпрі металеві пароплави «Українець» і «Святослав», відкривали школи, професійні училища, лікарні, бібліотеки, виводили селян із безправного кріпацького стану у вільний, цивілізований світ, щедро жертвували великі кошти на розвиток національної культури, фінансували видання творів Т.Г.Шевченка, М.В.Лисенка, П.П.Чубинського, М.С.Грушевського…
Видатний вчений Левко Симиренко створив у Млієві прекрасний плодовий розсадник, подарував людству нові сорти яблук. Його син Володимир Симиренко став фундатором національної, науково обгрунтованої садівничої школи, визнаної в усьому світі…
Але невблаганний час та людська байдужість майже повністю стерли ознаки тієї величі. На місці колишнього Симиренківського родинного гнізда уціліли тільки деякі дерева та будівлі. Серед останніх, будинок Хропаля, де тепер меморіальний музей родини Симиренків, а також приміщення Симиренківської родинної церкви, перетвореної більшовиками на клуб.
Через складне економічне становище музей вже тривалий час залишається без ремонту. Протікає дах, зіпсоване опалення… Все це загрожує знищенням реліквій.
Православна релігійна громада, яка тулиться у прибудові клубу, із усіх сил намагається підтримувати цей паросток національного відродження. Але у своїй праці може розраховувати лише на підтримку самих прихожан, статки яких надзвичайно скромні.
Земляки! Усі, у чиєму серці живе нелицемірна любов до Батьківщини! Об’єднаймося навколо відродження святині нашого національного духу!
Городищенська районна організація всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка,
Городищенська районна громадська молодіжна організація «Батьківщина Тараса Шевченка»,
Молодіжне історичне товариство ім.Андрія Яковліва.

На фото:
1 – Свято-Троїцька Симиренківська родинна церква (архівне фото),
2 –
Старовинний цвинтар довкола церкви,
3 – Колишня церква у Млієві, перетворена на клуб,
4 – Патріарх Філарет в гостях у прихожан Симиренківської церкви. Мліїв, 23 вересня 2001 року.

Володимир ЧОС, Городище – Мліїв.

Обласна газета ”Нова Доба” 2002 рік.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *