91-річний Павло Труш керує власною ”Волгою”, доглядає пасіку та пише вірші

Труш

Жодної хвилини не сидить без діла Павло Григорович Труш із Городища. Він педагог, ветеран, фінансист, пасічник, поет і надзвичайно приємна людина. Хоч має за плечима вже 91 рік, але він такий же енергійний, як і в молодості. Доглядає пасіку – одну з найбільших у районі. Вправно керує власною ”Волгою”, адже їздити на пасіку треба за кілька кілометрів. Коли приходить особливе натхнення – пише вірші, навіть видав поетичну збірку ”Вербова колиска пам’яті”. Він ніколи не нарікає на долю, хоч за свій вік зазнав чимало поневірянь.

– Родом я зі звичайної сільської сім’ї, де зростало шестеро дітей, з’явився на світ Божий далекого 1920 року, – розповідає Павло Григорович. – В роки сталінського терору батька звинуватили у якійсь контрреволюції і заслали на будівництво Біломорканалу. А сім’я мало того що залишилася без годувальника, так ще й зазнала усіляких утисків від місцевих активістів. Бідували. Я коли спав, то вкривався половиною кропив’яного мішка, а під голову, замість подушки, клав рукав від бабиної свити. Дивом пережив голодомор, хоч і був опухлим від недоїдання. Все чим мати могла нагодувати, був шматок квашеного буряка з діжки. Та наперекір усьому тягнувся до знань. Зимою до школи босим біг по снігу…

Кілька років тому Павло Григорович отримав відповідь з Верховного Суду, що вирок ”трійки”, яким позбавили волі його батька, скасовано через відсутність доказів вини. Але хто відповість за понівечене дитинство? Як він написав згодом у своєму вірші:

Та хай вже буде все, як сталось.

Живім в надіях, як живем!

Ідім. Тернистая дорога

До щастя, може, доведе.

Після дев’ятого класу вступив на робітфак Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Потім пішов навчатися у Харківський інститут радянської торгівлі. Але закінчити вуз не вдалося. Був 1939 рік, Радянський Союз i фашистська Німеччина уклали так званий “Пакт Молотова – Рiббентропа” за яким Польща поділялася навпіл. Одну частину загарбала Німеччина, а Східна Галичина відійшла до СРСР. У зв’язку з цим хлопців-студентів відправили додому “до особливого розпорядження”. Тобто, бути готовими до війни. В такому очікуванні Павло Григорович працював у колгоспі, закінчив педагогічну школу у Корсуні, був шкільним учителем.

– Коли почалася війна з фашистською Німеччиною, я сам пішов до військкомату, – говорить Павло Труш. – Але там була така нерозбериха, що тільки відмахнулися від добровольця. Мовляв, йди звідси, тебе викличуть! Повернувся додому, а наступного дня в село увійшли німці.

Тяжким було життя за окупації. Як тільки підійшли червоні регулярні частини, Павло Григорович добровольцем пішов на фронт.

– Був заряджаючим 76-міліметрової гармати. Тягав важкі снаряди. Рукавиць не було, на морозі долоні миттєво примерзали до металу, так що віддиралася шкіра. В одному з жорстоких боїв отримав поранення у руку і ногу. Після лікування, одержав призначення бути старшим розвідником 35-го окремого протитанкового артилерійського дивізіону 206-ї стрілецької дивізії. Брав участь у Ясо-Кишинівській операції:

І вижив я, пішов на фронт,

З боями визволяв Європу.

І гнали геть з наших країв

Румин, мадярів і німоту.

В Румунії був призначений у нічну бойову охорону. Тобто, виходив наперед метрів на п’ятдесят і слідкував, чи не має ворожої засідки. Зрозуміло, що у випадку небезпеки перша ворожа куля дісталася б йому. Проходячи кукурудзою, помітив розстелену ковдру. Потягнув за край і побачив, що під нею в окопі маскувався німецький кулеметник. “Хенде хох!”, – навів на нього автомат Павло Григорович. Німець покірно підняв руки. Разом пройшли ще трохи – знову така самісінька ковдра! Під нею також чаївся кулеметник, якого теж узяв у полон. Фашисти мали багато набоїв, гранати, тому пильність Павла Григоровича врятувала життя десятків його товаришів.

– Запам’яталося, як уже після взяття Будапешту, доводилося три доби перебувати в дозорі. На пагорбі облаштував окоп з якого спостерігав, чи не з’являться фашисти. Не мав права заснути! Щоб не здолала втома – до крові кусав губи. Раптом під ранок помітив якусь величезну сіру масу. Придивився, аж то колона німців у шість рядів! А я один проти тисячі! Що робити? “Стояти!”, – голосно гукнув. “Рус, не стріляй, ми здаємося!”, – закричали німці. Виявилося, що вони вже не мали сумніву на чию користь закінчиться війна, а тому йшли здаватися переможцям. Потім в альпійському містечку Сен-Готард трапилася нагода полонити ще одного озброєного фашиста, який ховався у сіні.

За зразкову військову службу, мужність і героїзм Павло Труш був нагороджений орденом Червоної Зірки та призначений прапороносцем частини.

Труш

Пасіка зробила Павла Григоровича ”професором бджолиних наук”.

Після війни з відзнакою закінчив Уманську торгівельно-кооперативну школу. Там щиро заприятелював з Героєм Радянського Союзу городищанином Григорієм Лютим.

– Стипендія була 300 карбованців, при тому що хлібина тоді коштувала 100 карбованців, – пригадує Павло Труш. – Як у відмінника навчання, моя стипендія була на пів хлібини більшою. Звісно, цього було дуже мало, завжди страшенно хотілося їсти. Бувало вчу уроки, а усі думки про залишений на завтра окраєць хліба. Тоді хапав книжку і біг до річки, щоб там готуватися до наступних занять. Потім закінчив Московський торгово-економічний технікум та Новосибірську інструкторську школу “Центросоюзу”.

Труш

Павло Труш (ліворуч) з другом, Героєм Радянського Союзу Григорієм Лютим. Вони з відзнакою закінчили Уманський торгівельно-кооперативний технікум і сфотографувалися в день випуску, 1946 рік.

Упродовж десяти років працював на Камчатці, займав відповідальні бухгалтерські посади у великих риболовецьких кооперативах, в системі споживчої кооперації та державної торгівлі. Скрізь був на хорошому рахунку, адже до справи ставився дуже чесно і акуратно. А відповідальність була великою, адже за кожною цифрою бухгалтерської звітності крилися матеріальні цінності на десятки тисяч карбованців! Комп’ютерів чи навіть калькуляторів тоді не було, з технічних засобів малася тільки рахівниця й подекуди арифмометр.

Про Камчатку зберігає надзвичайно теплі спогади. Розповідає, як їздив на собачих упряжках, як бачив гарячі гейзери, в яких навіть можна зварити нехитру їжу. Як нагадування про той далекий край, кіготь ведмедя і досі носить на ключах від своєї ”Волги”. Потім Павло Григорович із сім’ю переїхав жити у Городище. На пенсію вийшов у 1980 році з посади головного бухгалтер Городищенської райсільгоспхімії.

Разом з дружиною Катериною Семенівною виростили хорошими людьми трьох дітей. Усі здобули хорошу освіту, користуються повагою серед людей. Син Тарас успішно працює інженером на київському заводі “Квазар”, донька Анастасія – висококласний майстер-перукар у Єкатеринбурзі, син Григорій – землевпорядник у Вишгородському районі. На жаль, кілька років тому Павло Григорович овдовів. Та незважаючи на життєві випробовування і солідний вік, не сидить без роботи.  Пасіка зробила його ”професором бджолиних наук”. Годинами може захоплено розповідати про організованість цих працьовитих комах. Своїм досвідом щедро ділиться з молодшими бджолярами-любителями. Коли дарує добрим знайомим медок, на банку наклеює власне віршоване побажання здоров’я і довголіття.

Адже Павло Григорович – талановитий поет! Віршує давно. Як щось особливе стрепенеться в душі, так і нанизує рядок до рядка. Навіть виступав з поетичним привітанням на святкуванні 110-ліття рідної школи. “Вербова колиска пам’яті” – його перша поетична збірка. У цій симпатичній книжечці спогади про минуле і пережите, про наболіле, присвяти хорошим людям, з якими зустрічався на життєвих дорогах. Павло Григорович переповідає про пережиті літа, про біль і втіху своєї долі. Його вірші хвилюють кожне серце, зачіпають душу. Та і як можуть не привернути увагу такі щирі рядки:

Здрастуй хато, солом’яна стріхо!

Моя радість, моя ти утіха.

Я до тебе приходив, мене ти стрічала,

І в дорогу далеку не раз проводжала.

Де ходив, де блукав я по світу,

Я вертався під батьківську стріху.

Його збірочка представлена у музейному комплексі ”Літературна Черкащина”, що існує в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького. Торік Академія наук України видала солідну книгу ”Шевченків край”. Там на сторінці 318 вміщена біографічна довідка про Павла Григоровича Труша, зразки його поезії, зазначено, що ці вірші мають велике патріотично-виховне значення для підростаючого покоління.

Запитання про секрет довголіття захопило Павла Григоровича зненацька. Хвильку поміркувавши він зізнався, що ніколи не зловживав спиртним. Колись навіть говорили, що на Камчатці не п’ють лише двоє – Павло Труш і телеграфний стовп. Завжди жив нормальним життям, займався улюбленою працею.

– Я переконався у цілющій користі плодів китайського лимоннику, який давно вирощую, – ділиться Павло Григорович. – А ще раджу за годину до сніданку з’їдати ложку меду з склянкою води. Це покращує кровообіг і роботу внутрішніх органів, забезпечує організм корисними елементами. Вважаю, що за всі пережиті в молодості нестатки нині отримую компенсацію у вигляді довголіття та сердечної уваги від людей.

Труш

* Продовжуючи тему.

Бойове хрещення біля Рубаного Мосту

Лист О.Костенка із Рубаного Мосту, надрукований в газеті ”Понад Тікичем” 10 липня 2010 року під назвою ”Ми стали свідками того бою…” змусив повернутися до тих далеких і страшних років мого бідного дитинства та юності. До цього часу не можу збагнути, як я тоді вижив, вистояв, пережив і залишився жити й по нині.

Село Рубаний Міст – це страшна сторінка мого життя, яка ніколи не зітреться з пам’яті. Та й хіба можна таке забути?!

Наша багатодітна і багатостраждальна сім’я жила в Лисянці. У господарстві була одна конячка. Через неприязнь деяких місцевих людей до батька зробили його куркулем, репресували. А наша родина, шестеро голодних і пухлих дітей, була покинута на виживання. Старший брат, навчаючись у Боярці біля Києва, як і я, був призваний до армії. А через місяць його відправили до Київського військового артилерійського училища, яке перед війною закінчив у званні лейтенанта. Мене ж після першого року навчання у вузі признали годним до служби, але без права виїзду з Лисянки. В комісії за мене ”турбувалися” ті, що загнали безневинного батька і йому подібних у тюрму. Але, не дивлячись ні на що, ми залишилися людьми, партіо-тами своєї батьківщини.

І ось настав час. У грудні 1943 року частини Червоної Армш проходили через село Бужанку, в районі цукрового заводу. Рухалися на Дібрівку, Рижанівку, Тихонівку. Радості не було меж. Ми бачили своїх рідних бійців. У Дібрівці мене, який не мав ніяких знань військової служби, прийняли добровольцем до артилерійської частини заряджаючим гармати. Цю науку опанував я швидко.

Потім наша частина потрапила в німецьке оточення. Ми маневрували по селак Рижанівка, Тихонівка, Багва, Рубаний Міст. В останньому селі потрапили в оточення німецьких танків. Проти них на колгоспному дворі біля ферми була виставлена лише наша одна гармата, де я був заряджаючим. Де знаходилися інші гармати – назнаю. ворожому танку зробили кілька пострілів. Більше нічого не пам’ятав, бо був контужений. Командира гармати, напевне, убили, а навідним Блінова, який вів бій, пізніше я побачив з вирваними шматками ніг. Врятував мне лише щит гармати, але обличчя закривавило, осколки в праній руці і нозі ношу, й досі. Деякий час нічого не бачив, думаючи, що втратив зір.

Наша гармата була розбита німецьким танком. Страшна загроза нависла навкруги і весь час вели кругову оборону. А ворог все кидав і кидав танки в бій. Нам же літаками доставляли снаряди, патрони.

Після поранення і лікування потрапив у запасний полк, а звідти – у 206 Корсунську стрі-лецьку дивізію в окремий 35 артилерійський дивізіон, де прослужив аж до закінчення війни. З боями пройшов Румунію, Угорщину, Чехословаччину, майже до австрійської столиці. Звідти став прапороносцем цієї частини, пронісши бойове знамено через Європу до м. Хмельник, що на Вінничині. Ось і все, що пригадав. Чи ця інформаця задо-вольнить О.Костенка, свідка того страшного бою біля с. Рубаний Міст, я не знаю.

Якщо здоров’я не підведе, то, можливо, колись завітаю в це село, де в грудні и 44 року прийняв бойове хрещення.

П.ТРУШ, ветеран війни і праці.

 

Гомін минулого

Сьогодні Дібрівку згадав.

Де я від ран тяжких конав,

В хатині, що на край села,

Яка зігріла й прийняла.

Я тут ніколи не бував,

Я тут нікого ще не знав,

Повірте, це було зимою,

Мене привезли з поля бою

На санях, що везли бензин

До наших бойових машин.

Санки по полю швидко гнали,

А щоб мене не загубить,

До санок міцно прив’язали

Мотузками, що там були.

В цій хаті я ще не бував.

Я був зовсім чужа людина,

Потім сказали, що я син,

В якого мати Василина.

1 мене родичем назвали,

І чим могли, тим лікували.

Криваві рани і на руках, і на ногах,

Мною одержані в боях.

Ходити я тоді не міг,

Переступить не міг поріг,

На серці – сльози, в душі – плач.

Та помогав мені рогач,

Який стояв в куточку печі.

Я притягав його під плечі

Й переступав через поріг,

І йшов топтати білий сніг.

В селі цім й родичі були.

Які мене всі добре знали,

Але до мене не прийшли

Й мене ні раз не привітали.

Осколки ці ношу і нині,

В моїх руках, в моїх ногах,

Здобутих в танкових боях.

За нашу славну Україну.

…Надворі ще не розсвіло.

Два німці в хату забрело.

Стали просити яйка, млеко,

Та цього в хаті не було.

Але маленькеє дівча

Їм цього всього не подало,

Полізло в погріб поскоріш

Й корзину яблучок набрало.

Все це забрали в казанки,

А решту – у свої кармани

І з хати поспіхом пішли,

Мене ж у хаті не шукали.

А я за ширмою лежав,

Прямо у них перед очима,

У Бога щастя лиш благав.

Щоб пережить страшну годину.

І вижив я, пішов на фронт,

З боями визволяв Європу,

І гнали геть з наших країв

Румун, мадярів і німоту.

Війну закінчив біля Вени,

Було це радістю для мене,

Бо я вернувся в батьків двір,

На рідний батьківський поріг.

Я це дівча не забував,

З Камчатки їй хустинки слав

В подяку за її турботу.

Але нахабні земляки

Хустинки їй не віддали,

А просто-напросто покрали,

Її й тепер я зустрічаю,

З нею роки ці споминаю,

Тяжкі бої за Батьківщину,

За нашу рідну Україну.

Павло ТРУШ. м. Городище.

 

2 коментарі “91-річний Павло Труш керує власною ”Волгою”, доглядає пасіку та пише вірші”

2 коментарі

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *