Орловецька цукроварня

На Черкащині виробництвом цукру займаються з 1824 року

Орловець

Коли людей потягнуло на солодке, цукор виготовляли тільки з цукрової тростини. А видобувати його з буряків додумався в 1747 році німецький хімік Маркграф. Перший цукрозавод на буряковій сировині з’явився 1801 року. За ідею міцно вхопився Наполеон Бонапарт, який прагнув позбутися економічної залежності від Англії, що мала монополію на ввезення в Європу цукрової тростини зі своїх колоній. Так Франція посіла головне місце в становленні бурякового цукроваріння й стала прикладом для інших країн.

В 1824 році графом Потоцьким був збудований в містечку Орловці (тепер село Городищенського району) перший бурякоцукровий завод у Черкаському повіті. Того ж року інший польський магнат Понятовський звів цукрозавод у селі Трощина Канівського повіту. Заводи були примітивними – сараї з глини і хмизу. Цукру виготовляли небагато. В кращому випадку могли переробити до 20 тисяч берківців буряку. Берковець дорівнював 10 пудів (160 кг). Технологія виробництва була наступною: буряки різали вручну, сік витискали малопотужними гвинтовими пресами, а потім на відкритому вогні випалювали його до утворення густої маси, яку розливали у форми для кристалізації і пробілки. Через використання відкритого вогню ці заводи називали ”вогняними”. Вони потребували багато дров, тому ліси безжально винищувалися. Але поміщики часто й будували заводи тільки щоб прорідити прадідівські столітні ліси, які не давали прибутку. Також цукроварні облаштовували, щоб чимось зайняти велику кількість кріпаків, які зимою сиділи без роботи. Щоб цукроварні перестали бути забаганкою окремих поміщиків, а перетворилися на індустрію, уряд ввів пільги. Зокрема дозволив безакцизне викурювання спирту з бурякової патоки.

Керувати заводами поміщики запрошували іноземців, переважно німців. Вони нахабно дурили власників. Технологію ревно оберігали, напускали туману таємничості. Наприклад, при виробництві цукру показово сипали в котел дещицю якогось нейтрального порошку, казали, що без нього цукор не буде солодким. Іноземці отримували від цукроварень практично весь прибуток, власникам віддавали крихти, та й ті з докором, що залишаються босі та голодні.

Один такий німець Покарт орендував Орловецький завод у Потоцького. Для німця умови були неймовірно вигідні. Від поміщика він отримував сировину, дрова, робітників. А сам зобов’язувався давати 5 кг цукру з 160 кг буряків. Як тоді говорили: дев’ять фунтів з берківця. Решту Покарт залишав собі. Так він дуже швидко розбагатів і як наслідок – знахабнів. Навіть на невеликі відстані любив їздити бричкою, запряженою четвіркою коней, не інакше як з голосним дзвіночком під дугою. То був аналог сьогоднішніх спецзнаків та проблискових маячків. А згідно царського розпорядження їздити з дзвіночком дозволялося тільки земській поліції й пошті. Черкаський справник деякий час намагався спіймати нахабного німця. 15 серпня у Смілі був річний ярмарок і храмове свято в місцевому костелі. З’їхалися всі поміщики і ділові люди з близької й далекої округи. Справник вирішив, що тут зможе заарештувати Покарта. Під час богослужіння в костелі була присутня поліція. Покарт четвіркою коней з дзвіночком сміливо підкотив до воріт костелу. Справник відразу до нього: ”За яким правом ви, милостивий пане, роз’їзжаєте з дзвіночком?” На що Покарт відповів: ”Я маю право так їздити по цьому царському квитку” і подав справнику асигнацію у 25 рублів. Справник виявився корупціонером, тому гроші взяв і більше претензій не мав.

В 1843 році фірма братів Степана, Кіндрата, Терентія Яхненків і чоловіка їхньої сестри Федора Симиренка відкрили перший в імперії паровий пісочно-рафінадний завод в Ташлику (Смілянський район). Взялися за справу за прикладом свого приятеля графа Олексія Бобринського, який мав цукрозавод у Смілі. Першим директором був француз Сальзар. Але цукор виходив за французьким зразком – був жовтим і м’яким. А покупці хотіли щоб цукор був не тільки солодкий, а й білий та міцний. Тому Яхненко змотався до Петербургу, звідки привіз німця Майєра, котрий знав російські смаки й умів приготувати міцний рафінад. Майєру платили 12 тисяч рублів асигнаціями. А ще він тримав свиней, годував їх відходами буряків, умів робити прекрасні ковбаси. За два роки завод почав приносити непогані прибутки, що підштовхнуло Яхненків і Симиренка до розширення виробництва. У графа Потоцького вони взяли в оренду на 3 роки Орловецький цукрозавод. Потоцький розпрощався з нахабним Покартом без жалю, адже Симиренко і Яхненки запропонували замість дев’яти – одинадцять фунтів з берківця. Чистий бізнес – і нічого особистого. Орендарі отримували п’ятнадцять фунтів цукру з берківця.

На Орловецькому заводі працював цукровар і три наглядача. Їхня зарплата складала 3 тис руб асигнаціями. Чистий прибуток Яхненків і Симиренка складав 400 тис руб. На той час цукрові заводи діяли також в Балаклеї, Яблунівці, Самгородку, Жаботині, Ротмистрівці, Прусах, Руській Поляні, Ташлику, Матусові. Звідти цукор продавався оптом і вроздріб купцям, вивозився на ярмарки у Ромни, Харків, Київ, Бердичів, в Херсонську та Катеритославську губернії.

Крім приготування цукру-піску, в Орловці робили й рафінування цукру. Завод модернізували, встановили 3 парових котли, кожний потужністю в 30 кінських сил. Працювала машина в 6 кінських сил. Коли закінчився термін оренди, Потоцький відмовився продовжувати договір, хоч йому пропонували більший відсоток цукру. Він побачив, що можна самому прекрасно справлятися з заводом. Адже Яхненки і Симиренко, як люди чесні, моральні та релігійні не робили таємниці зі своєї справи. Поміщики побачили, як при незначних капіталовкладеннях можна отримувати великі прибутки. Почалася цукроманія. Оскільки будь-яке виробництво пов’язане з травматизмом, з’явилася вказівка уряду облаштовувати на підприємствах лікарні В 1834 році при цукрозаводі в Орловці відкрили лікарню на 20 ліжок. Очевидно, це була перша облаштована лікарня на Городищині.

Після Орловця Яхненки і Симиренко хотіли звести рафінадний завод у Києві, але міська дума не дозволила. Тоді князь Михайло Воронцов запропонував тямущій родині побудувати завод на його землях між Городищем і Млієвом. Оснащений паровими двигунами та іншою новітньою технікою, він вивів цукроваріння в найголовнішу і найприбутковішу промислову галузь в Україні.

А Орловецький завод у 1907 році згорів і вже не відновлювався. За місцевими переказами, його останнім орендарем був якийсь єврей. Нібито він застрахував завод на велику суму і спалив його. Так без мороки отримав чималі гроші. А пам’ять про солодке виробництво в Орловці досі зберігається в назві кутка Заводище.

Володимир ЧОС

На фото: Центр сучасного села Орловець.

0 коментарів “Орловецька цукроварня”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *