Гайдамаки на Городищині

Городищенські гайдамаки мали прихисток у зарослому деревами яру Макітерка, що знаходиться у лісі, який має давню назву Попів ріг. Яр був глибиною 21 метр й окружністю понад 100 метрів. У тутешніх місцях діяв отаман Денис, якого марно намагалися спіймати поляки. Городищани змогли тимчасово звільнилися від польських феодалів. Містечко було заповнене гайдамаками. На Кочержиній горі в 2001 році археологи натрапили на залишки житла часів Коліївщини, знайшли 3 уламки гарматного ядра.

Городищани брали активну участь у Коліївщині – великому народному повстанні 1768 року. Причиною повстання було те, що поляки, намагаючись підкорити короні усі сфери життя українців, почали жорстоко нищити православну віру і насильно впроваджувати католицизм. У 1766 році у Вільшані зібралася духовно-уніатська комісія, яка за допомогою війська люто розправилася з православними священиками та мирянами, 29 червня стратили Мліївського титаря Данила Кушніра.

Відстоюючи споконвічні людські права, відчайдухи гуртувалися у ватаги, які не давали спокою шляхті. Знедолені українці вбачали в тих повстанцях своїх оборонців і називали гайдамаками. Історик Михайло Грушевський перекладав це слово з турецької, як ”своєвільник”.

Жителі Вільшани у складі гайдамацьких загонів робили напади на багаті маєтки. У 1742 році гайдамаки перестріли на шляху до Вільшани шляхтича Буяльського, забрали в нього гроші й заказного листа. 1750 року загін Письменного відбирав у панів коней. Для розправи з населенням 9 червня 1766 року до Вільшани прибуло кілька тисяч польських солдатів. Крім переслідування повстанців, вони зганяли людей на спорудження військових укріплень, де ”чотири тижні в роботі мучили”, грабували містечко. Боролися жителі Вільшани і проти насильного насадження уніатства. 1767 року вони скаржилися переяславському єпископу, що за відмову приймати унію їх штрафують, у священиків і прихожан забирають майно.

Нарешті кривавим вогнем спалахнув великий бунт, що увійшов до історії під назвою Коліївщина, у якому разом із селянами активну участь брали й козаки. Тоді острівцями православної віри залишалися лише поодинокі монастирі: Корсунський, Лебединський, Ірдинський, Межигірський, Мошногірський, Мотронівський… Саме туди під виглядом послушників зібралися гайдамацькі ватажки та прибулі з Січі запорожці. Там вони готувалися до великого бою. І от час настав! 7 червня 1768 року почалося повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. Зранку повстанці на чолі з Максимом Залізняком замовили молебень у Мотронівському монастирі, після якого вирушили у визвольний похід. Швидко оволоділи Жаботином, потім, майже без бою, взяли Смілу. Як писав Тарас Шевченко:

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними i Галайда

З дрiбними сльозами.

Вже минули Воронiвку,

Вербiвку; в Вiльшану

Приїхали.

Потім військо рушило до Черкас. В кожному місті до повстанських загонів вливалися все нові і нові сили. Люди хапали сокири, коси і вила, діставали дідівські козацькі шаблі, щоб бити ворогів-експлуататорів. Оволодівши Черкаським замком, вони вибили шляхту з Корсуня, Канева, Лисянки. 20–21 червня разом з загоном Івана Гонти здобули Умань. Велику активність проявляли загони Неживого, Журби, Бондаренка, Головацького та багатьох інших.

Коли почалася Коліївщина, до села Сегединці прибув запорожець Семен Неживий з ватагою. Він скликав людей на збори, прочитав їм накази, пояснив причину й мету повстання. Говорив, що ”Не за маєтки ми боремося!”, а за віру і правду. Закликав усіх пристати до нього. Історія зберегла згадку про Івана Ботвиненка. Він народився на Лубенщині, але осів в Сегединцях, пристав до гайдамаків.

Під впливом Коліївщини скоро почалися селянські заворушення в Галичині та Польщі. Гайдамацький рух був такою великою силою, що польська армія не могла протистояти силі народного гніву, а тому звернулася за допомогою до Росії. Побоюючись, щоб бунтарські настрої не перекинулися на Лівобережжя, уряд Катерини II дав згоду. Щоб якнайшвидше покінчити з повстанцями, таємні канцелярії розробили підступний план. Велика кількість провокаторів поширювала чутки, що москалі начебто допоможуть прогнати шляхту. Як доказ, показували так звані ”Золоті грамоти” підписані ніби самою імператрицею. Звичайно, то були фальшивки, але вони приспали пильність українців і дозволити російським військам без перешкод дістатися до Смілянської, Уманської, Чигиринської округи – епіцентрів повстань. Ця трагічна помилка призвела до того, що чужинці придушили повстання та заарештували ватажків.

Учасниками Коліївщини були й селяни В’язівка. Ходять легенди, що сюди приїздив Максим Залізняк для освячення ножів. Досі збереглася назва – Гайдамацький Яр. Якось поляки заскочили у село, де застали селянське весілля, на якому гуляли 18 гайдамаків. Поляки оточили населений пункт. Але гайдамаки, дізнавшись про появу війська, випровадили весільну компанію, а самі зачинилися в хаті, зайняли оборону. Вони відчайдушно захищалися, відстрілюючись з вікон і з-під даху. Стріляли дуже влучно, вбили та поранили декількох солдат. Тоді поляки спробували рознести хату гарматними пострілами. Проте артилеристи виявилися настільки недосвідченими, що зробивши до 20 залпів жодного разу не влучили. Тоді обклали стіни соломою і запалили хату. При цьому гайдамаки знищили ще кількох солдатів. Невдовзі полум’я охопило всю будівлю, але гайдамаки не припиняли опір. Коли закінчилася вода, що була в хаті, вони скористалися двома діжками квасу. Перекинули їх до долу і час від часу занурювалися в рідину, щоб хоча на мить втамувати нестерпний жар. Продовжували стріляти до останнього подиху, поки не завалилися стеля і дах. Тоді лише замовкли рушничні постріли. Солдати виламали двері, але серед палаючих стін знайшли лише двох ще живих повстанців, проте сильно постраждалих від опіків.

Із публікацій в журналі ”Київська старовина” № 5 за 1890 рік в збірці документальних матеріалів про Коліївщину надруковані відомості про гайдамацького отамана Михайла Казана. Відомо, що ”родом він був із села Дацьок смілянських”, але зростав в Орловці, куди переїхав разом з батьком після смерті матері. Доволі рано одружився на дівчині з села Будок. Як показують документальні свідчення, отаманом Михайло став не з особистої вигоди, а заради ідейних переконань.

Історія його отаманства складалася так. Матеріальні нестатки змусили вступити в ряди надвірних козаків в Корсуні. Проте мав можливість часто навідуватися до своїх в Орловець. Під час таких відвідин познайомився з Іваном Чорним – ”отаманом з ватаги Максима Залізняка”. Іван гаряче переконував громаду Орловця вступити у збройну боротьбу проти унії. Так Михайло Казан й інші жителі охоче пристали до війська Івана Чорного і рушили з ним на Корсунь. Дорогою грабунків і різанини не чинили, адже повстання ще тільки зароджувалося.

Коли військо Максима Залізняка було розгромлене ворогами, Михайла захопили в полон. Але суд не знайшов в ньому жодної вини, йому навіть знову запропонували державну військову службу, з якої щоправда незабаром утік. Михайла знову спіймали і запроторили у Корсунську тюрму. Військовий досвід допоміг з побратимами влаштувати втечу. Пристав до вільного донського війська. Але за два тижні був знову арештований по дорозі додому в Орловець. Цього разу вирок суду був остаточним і рішучим – страта через стинання голови. На той час гайдамаці Михайлу Казану виповнився лише 21 рік.

Тисячі лицарів волі були віддані на тортури і страту. Залізняка засудили на довічну каторгу і зіслали до Сибіру. Мартин Вернигора з Млієва, за те що ”їздив возом із Залізняковими гаймаками”, був скараний на смерть. Невдовзі силою московської зброї було зруйновано Запорізьку Січ, а народ остаточно покріпачено.

Оскільки Городище було прикордонною волостю між смілянським маєтком і корсунським староством, то ще довго після придушення повстання мали місце взаємні докори про завдану в змові з гайдамаками шкоду один одному. Любомирські дорікали Корсуню, що те гостинно приймало Залізняка і об’єдналося з ним. Корсунські посесори висували звинувачення, що Городищенська волость, а особливо село Валява, складалися винятково з розбійного люду, загравали з гайдамаками і грабували сусідні маєтки. До речі, межова лісосмуга, що перетина поля сіл Орловець й Текліне, називається Урочище Гайдамачине.

 

Газетна версія: ”Прес-Центр” № 13 (297), 30 березня 2011 року http://pres-centr.ck.ua/tape/17825/

0 коментарів “Гайдамаки на Городищині”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *