02. Бо ти на Землі – Людина

* Бо ти на Землі – Людина.

Володимира Чоса треба читати тільки натщесерце – щоб не знудило від сміху

З Володимиром Чосом моє знайомство (спочатку заочне) відбулося років 10 тому. Я працював тоді в районній газеті “Вісник Городищини” і, звісно, не міг не звернути уваги на дотепні карикатури з поміткою “Мал. В. Чоса”, які час від часу з’являлися на її сторінках.

А незабаром “В. Чос” пальнув по редакції ще й залпом… словотворчості. Та так уже круто, що довелося схопитися спочатку за голову, потім за серце, ну а тоді дійшла черга й до живота. Тримався за нього (та ще за стілець, щоб не впасти) і так реготав з написаного юним дотепником, так реготав!

Запевняю вас, що й ви б реготали, якби прочитали Чосову “Придибенцію” чи його знамениті “Тости” з отим усім: “щоб в столиці бюрократи теж сиділи без зарплати”, “щоб по радіо у хаті не кричали депутати”, “щоб п’яний Дід Мороз загубив свого кожуха, а я його щоб знайшов, бо померзли вуха”, “щоб проблеми в Новому році нарешті владналися – скільки б лазив через тин, а штани не рвалися”, “щоб жили горілка, сало й цибуля, а всім нашим ворогам отакенна дуля!”

До речі, про дулю. Забули, забули дорогенькі наші українознавці про цей, особливо актуальний зараз, символ нації. Їм, бачите, подавайте сало й сивуху, в гіршому разі калину й Катерину… А от злоба дня – наша всенародна дуля – без якої ну ніяк не можемо обійтися, академіками проігнорована…

Ще доскіпливе око юного художника помітило значні соціальні зміни в житті-бутті брата-українця, коли, наприклад, герой народних глибинок Жорик Халява відкриває сексуальний бізнес з неодмінним першим поверхом та добре перекрученим м’ясом; чи коли сільські футболісти перед початком спортивної баталії причащаються міцним перваком, бо тепер це, виявляється, можна… Не пройшов повз його увагу й столичний стриптиз, на який було зібралися дві сільські тітки (треба ж якось гроші заробляти?). Став Володя на захист і колорадського жука, в якого через людей не життя, а мука! Слава тобі, Боже! Не перевелися-таки добрі люди в Україні!

Так, уже тоді писав Чос і багато, і довге, але зовсім не нудно, бо хоч, може, кого й знуджувало від його сміху, то він тут як тут зі своїми рекомендаціями: снідайте добре, але не переїдайте!

Ну цілитель! Ну Гіппократ! Ну штукар!

Я відразу ж допетрав – такий далеко піде. І зупиняти його ду-у-же небезпечно! Особливо тепер, коли перо аж шкварчить. Наче у Свирида Петровича Голохвостого папіроска.

Нині мій дорогий земляк заходився розширювати цю всю цілину – літературний простір. Та все вглиб, углиб… За 3 роки невтомного сидіння на одному місці (той, хто вважає, що сидіти дуже легко, хай спробує посидіти хоч день за аркушем чистого паперу) якось “склепав” Чос “Історію християнства в Україні”. Місцеві релігійні авторитети про працю відгукуються, як про небачену досі річ, цікаву й необхідну людям, і це вже та про щось говорить!

Окрім літературних жанрів, заходився наш дослідник “роздягати” рідну історію. А тоді “одягати”! І ось він вже справжній бізон краєзнавства, свідченням чого є не лише численні публікації на газетних шпальтах його суперрозумних розвідок в історію рідного краю. Невтомний ентузіаст також бере участь у багатьох обласних і районних конкурсах-вікторинах з історії. Та що бере! Відразу ж і перемагає! Ну чисто тобі як його давній знайомий і приятель давньоримський імператор Гай Юлійович Цезаренко – пригадуєте знамените “прийшов, побачив, переміг”?! Ну, будь ласка, пригадайте, бо темнота, вважає Чос, до добра не доведе!

Ви пригадуйте, а я трішечки дух переведу й порадію, бо, хоч цього разу з отою, як її – інтуїцією, ніби перевечеряв. Усе геть чисто вона мені виклала про Володю. Особливо про те, як високо занесеться його перо. І це при тім, що воно ж не легесеньке пір’яче, а комп’ютерне. З усієї області – від Гумані й до тих, хто в Драбові, ниньки видко кренделі, які він ним малює. Та ви, шановні читачі, уже осьдечки рік, як усе в “Новій добі” спостерігаєте. Он як про городищенські новини шпарить! Не встигли вони й в пір’я вбратися, а він їх хап-хап і в Черкаси, мовляв, хутчій, голубоньки, у “Нову добу”, на сідало!

Тепер Чос обріс ще й базою – та так, що його й домкратом з неї не зрушиш. Усе в нього в руках і під рукою – і перо, про яке я вже згадував, і яке саме пише та друкує, і комп’ютер, який за нього думає… Володя тільки здійснює загальне керівництво.

– Мізкам, – каже він, – парко. У вік науково-технічного прогресу настав час жити з розумом…

Я вже й не дивуюся, що Чос таки встиг ухопити за хвоста отой чудернацький прогрес, за яким на нашій землі останнім часом тільки, закуріло. Коли тобі немає й 30-и, ще й не таке вхопиш… Сказано: роботящим рукам, роботящим умам, талантам усяким сам Бог допомагає.

А ще цьому самому талантові в пригоді дуже стають мамині пироги. Оті, що з повидлом і капустою. Володина добра й ніжна, найкраща у світі мама, Галина Петрівна – найперша порадниця, палка прихильниця й натхненниця всіх його літературних починань. З такою мамою, звичайно, і гори можна перевернути, тільки от досада, поблизу Городища вони чомусь ще не виросли…

Друге невичерпне джерело Володиного ентузіазму, гумору й веселої вдачі – тато, Григорій Антонович. Недаремно ж кажуть, що яблучко від яблуньки… Я цю таємницю природи відразу ж розгадав, як тільки забалакав із Чосом-старшим. “Осьдечки де ти, братику, всього набрався, – подумав про Володю. – Маючи такого дотепного тата, і Райкіна переплюнеш…”

Скажу вам щиро: воно, звісно, приємно ходити в приятелях всенародної знаменитості. Особливо тут, у районі, де часто знаменитим буває хіба що сусідський півень. Але, знаєте, й зобов’язує. Ще, чого доброго, щось не так бовкнеш… Ото сміху буде! Дивися, ще станеш пришелепкуватим героєм якоїсь зубатої сатири… Ну тут, правда, бабуся надвоє гадала. Бо, може, це шанс засвітити свою, так би мовити, буденну постать у світових літературних анналах?

А ще, спілкуючись зі своїм приятелем Чосом (все-таки приятельство ду-у-же приємно усвідомлювати), відчуваєш, як біля нього мимохіть зростаєш інтелектуально, підтягуєшся до таланту розумом, напружуючи до краю (як це б культурно сказати?) мізки… Що забулося – мусиш пригадувати. Особливо, коли він тобі не просто розповідає (при цьому ще можна заховатися за “так-так, кахи-кахи”), а несеться на світлі вершини Діалектики, вскакує у джунглі Кібернетики, в пітьму століть, коли ще людина ні сірників, ні кресала не знала… Оце якось телефонує: “Хочу вас запитати. Якої ви думки про Хмельницького?.. А як ви ставитеся до Мазепи та Кочубея?” А я якраз ну ніякої думки й ніяк не ставлюся… Відбивався в слухавку, мов контужений (під Бородіно?) Соловей-Розбійник…

А то якось запитує: “Кому належать слова: “І ті стежки, де ми ходили, колючим терном поросли”? Я не пам’ятаю вже, що мені вчора жінка казала, а тут якась чужа-чужаниця допотопної чи й більшої давності…

А це вже добив остаточно:

– Скажіть на милість – коні іржуть над Сулою? Полки стоять у Путивлі?

Які коні? Яка Сула, коли в нас Вільшанка? І взагалі – я й з печі вже ледве чую…

Щоправда, останнім часом запитує він мене все менше й менше. Чутки поширюються, що тепер до нього народ просто ломиться. Як же – кореспондент обласної газети, письменник-гуморист, постійний автор районки, гість обласного телебачення (про Володю сама Катерина Таран якось розповідала – є свідки). Словом, дуже відома й шанована в Городищі людина. Тож, і товпляться до нього на прийом, як до знахаря, і старенькі бабусі, і молоді дівчата, члени місцевої “Просвіти” і деяких політичних партій консультуються, а ще поважні лікарі й учителі, бізнесмени й спортсмени на брудершафт набиваються… Правда, дехто телефонує просто погомоніти, сміху набратися, заряду бадьорості, так би мовити. Тут уже і я, грішним ділом, буває не втерплю, порушу регламент, бо, що не кажіть, а розумне дотепне слово всім до вподоби.

Насамкінець, після довгої передмови, дозвольте коротесеньку післямову. Може, я щось не так набалакав, не те втнув, то вже вибачте. Розповідати про Володю Чоса справді й легко, й весело. Воно, знаєте, як у приказці: з ким поведешся – від того й наберешся… А взагалі-то, хлопець цей надзвичайно скромний, ерудований, справді обізнаний. Бог нагородив його багатьма чеснотами й великим талантом майстра слова. Скільки я його знаю, не було жодного випадку, коли б він засумував чи був у розпачі. Навпаки – Володя завжди веселий і життєрадісний, завжди збадьорить і підтримає свого співрозмовника. Мова його багата, образна, переповнена епітетами й метафорами, порівняннями, прислів’ями, приказками, оригінальними висновками. Спілкуватися з ним надзвичайно приємно й цікаво.

У Городищі та й у багатьох інших містах у Володі тьма-тьмуща друзів, які часто телефонують, пишуть листи, заходять у гості, вони його дуже люблять і поважають.

Найчастіше ж він контактує з редакціями газет: районної “Вісник Городищини”, яка, за Володиними ж словами, “вивела його в люди”, і з “Новою добою”, кореспондентом якої він є з початку її заснування. В обох газетах усі, хто його знає, платять Володі тим самим, чим і він – щирістю й любов’ю.

Справді, Володя дуже працелюбний. Він самотужки прочитав тисячі книг, опанував багато наук. невтомно вчиться й сьогодні. Постійно працює над собою. Те, що добрі люди допомогли йому комп’ютерною технікою – факт. Техніка його й справді дуже виручає, але все, що лягає з душі на папір – то Володин талант і дуже важка праця.

Володя живе зі своїми батьками: Галиною Петрівною і Григорієм Антоновичем, яких він дуже любить. Розповідь про сім’ю, однак, не буде повною, якщо не згадати Володину молодшу сестричку Таню, також дуже обдаровану особистість: поета, автора поеми “Зірка на ім’я Тарас”, переможницю обласного літературного конкурсу, присвяченого 180-ій річниці з дня народження Т.Г.Шевченка. Підступна хвороба забрала життя Тані в 22 роки, але всі, хто знав дівчину, бережуть світлу пам’ять про неї.

Попри біль тяжкої втрати, життя триває, і нині Володя сповнений багатьох літературних задумів, планів, ідей. Він завжди у творчому пошуку, в роботі.

Звісно, йому дуже хотілося б видати “Історію християнства в Україні” і збірку усмішок. На все це потрібні кошти, хоч не такі вже й великі. Віриться, що добрі люди обов’язково знайдуться і допоможуть Талантові. І їм доля віддасть сторицею.

…А завтра буде новий день, нові зустрічі Володі з друзями, знайомими й незнайомими людьми. І для багатьох з них у нього вкотре знайдеться підбадьорливе слово, слово поради й щирої підтримки. Для нього найбільшим щастям є людське спілкування. А ще він дуже хоче корисним, потрібним людям… І всі, хто знає, що Володя через тяжку недугу з перших років життя приречений на нерухомість, знову й знову дивуються величезній силі духу цієї молодої людини, яка, долі наперекір, іде по життю з високо піднесеною головою, залишаючи далеко за собою тисячі здорових, сповнених сил і енергії, але слабодухих людей, які щось белькочуть про кінець світу й не можуть дати собі ради.

Любімо життя, цінуймо його! Ми всі в ньому господарі. Ну а ті, хто засумнівався у власних силах, посоромтеся!

Юрій ОСИПЕНКО, Городище.

Газета “Нова Доба”, 9 березня 2000 року.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Новини Городищини